Глобальний договір про пластик: чи справді ми наблизились до завершення епохи забруднення?

У серпні 2025 року у Женеві відбувається вирішальний раунд переговорів INC‑5.2 — остання можливість для 175 країн домовитися про перший у світі юридично зобов’язувальний документ, спрямований на припинення пластикового забруднення. Це історичний момент: міжнародна спільнота стоїть перед вибором між рішучими діями і черговим компромісом, що відтермінує розв’язання проблеми ще на десятиліття.

Проєкт Глобального договору про пластик, який просувається під егідою Програми ООН з навколишнього середовища (UNEP), має охопити весь життєвий цикл пластику — від дизайну та виробництва до утилізації та повторного використання. Ключова ідея — перейти від боротьби з наслідками до запобігання самому джерелу проблеми: надмірному виробництву пластику, особливо одноразового. Це передбачає нову модель споживання, в якій головне — не переробка, а зменшення.

Потреба в такому договорі очевидна. За прогнозами Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), якщо не вжити рішучих заходів, до 2060 року світове виробництво пластику зросте майже втричі. Сьогодні менше ніж 10% пластику реально переробляється, решта накопичується у довкіллі. Мікропластик виявляють у ґрунті, повітрі, морських тваринах, питній воді й навіть у плаценті людини. А щорічні втрати для здоров’я населення від пластикового забруднення, за підрахунками дослідників, становлять 1,5 трильйона доларів США.

Голос науки у Женеві звучить чітко. Професор Річард Томпсон з Університету Плімута наголошує: «Пластикове забруднення охоплює всю планету — від полюсів до екватора. Ми знаходимо мікропластик у найглибших океанах і найвищих горах. Настав час рішучих дій». Greenpeace International додає: «Неконтрольоване виробництво пластику — це смертний вирок. Єдиний спосіб зупинити пластикове забруднення — це припинити виробляти так багато пластику». А виконавчий секретар UNFCCC Саймон Стил попереджає: «Це останній шанс зробити все правильно — і зробити це зараз».

Втім, просування договору зустрічає потужний спротив. Впливові нафтові та хімічні компанії, що заробляють мільярди на виробництві пластику, лобіюють добровільні зобов’язання замість жорстких юридичних норм. Вони просувають сценарії, де акцент робиться на розширену переробку без обмежень на саме виробництво. Усе вирішується не науковими фактами, а політичною волею — саме так ситуацію коментує Андреа Моралес із глобальної коаліції Break Free From Plastic: «Якщо країни не погодяться на обмеження виробництва, ми отримаємо лише ще один слабкий компроміс».

На противагу цим інтересам понад 200 громадських організацій вимагають сильного, обов’язкового договору. Наукова спільнота пропонує встановити глобальні ліміти на виробництво пластику за аналогією з вуглецевими бюджетами, а низка країн уже підтримує ідею заборони окремих полімерів та токсичних добавок.

Хоча Україна наразі не серед ключових перемовників, вона має шанс проявити лідерство. Підтримка амбітного сценарію з обмеженням виробництва, інтеграція цілей договору у внутрішню політику скорочення пластику й формування стійкої екологічної моделі відновлення після війни — це ті кроки, які можуть не лише посилити українські позиції на міжнародній арені, а й забезпечити довготривалий захист власного довкілля.

На кону — не просто договір. Це шанс змінити правила гри для всього світу. Якщо країни домовляться про справді сильний документ, світ отримає перший механізм, здатний зупинити безконтрольне зростання пластикового виробництва. У разі провалу — ми втратимо ще одне десятиліття на безсистемні локальні рішення, у той час як масштаби забруднення лише посилюватимуться.

Глобальний договір про пластик — це не про переробку. Це про відповідальність, обмеження, контроль. І про майбутнє — в якому наші нащадки матимуть шанс жити у чистішому, безпечнішому світі.